kanja_bibrka

Старші діти мали апетит. Скакали по кухні й пищали, поки я смажила млинці. Раділи, хапали прямо з пательні готовий, дмухали, роздирали й їли. Я, поки смажила, згадувала сусідські балачки.

Сусідка має доньку. Її, маленьку, лишала за якусь символічну плату зі старезною бабою, знов-таки сусідкою. А сама йшла на роботу - декретів тоді майже не існувало. Залишала для малої їсти: манну кашу. Няня мала її розігріти та погодувати дитину.

І от за якийсь час сусідка зауважила, що дитина зустрічає її голодною. В мами виникли деякі підозри, які вона не погребувала перевірити шляхом підглядання. Так і виявилось: няня розігрівала кашу, і... з'їдала її сама. Заскочена на гарячому, плакала: "Я така стара, така нещасна... Ніхто не зварить мені ніколи такої каші..."

Було її з ганьбою вигнано.

У мене нині настрій дуже сентиментальний. Мені шкода старої одинокої баби (вона вже померла), шкода малої голодної дитини (вона вже виросла і народила своїх дітей). Шкода мами, яка, замість лишатися з дитям, мала йти до роботи. Шкода людей, які не можуть елементарно порозумітись, не те що піти назустріч одне одному. Ось такий дибр. Dixi.